Мои родственники — ветераны Великой Отечественной войны

25 октября 2019
Первого октября в Центре украинистики прошел открытый урок на тему «Мои родственники — ветераны Великой Отечественной войны».
На эту встречу были приглашены преподаватели языков стран СНГ и ближнего зарубежья, а также студентки первого курса переводческого факультета, которые начнут изучать украинский со второго семестра.
К этому уроку студентам было дано задание расспросить своих родственников — очевидцев и участников событий Великой Отечественной, принести, по возможности, фотографии или сделать презентации. Информацию можно было подготовить на двух языках — русском или украинском.
Все студенты с большим интересом подошли к этому, как оказалось, творческому заданию. На практическом занятии каждый рассказал все, что ему удалось узнать о своих прадедушках и прабабушках, большинства из которых уже, к сожалению, нет в живых.
Студенты признались, что узнали много нового и интересного о своих предках и с удовольствием поделились историями с нами.
Инициатором такого урока стала преподаватель украинского языка А.А. Овсянникова. И дата проведения урока была выбрана не случайно. Именно 1 октября исполнилось бы 94 года ее деду — Майстренко Андрею Никитовичу (1.10.1925 — 9.12.2013), ветерану Великой Отечественной войны, награжденного Орденом Великой Отечественной войны и Орденом Красной Звезды, не считая многочисленных медалей.
Как-то перебирая старые записные книжки были найдены несколько листков из школьной тетради с двумя небольшими рассказами о том, как были взяты в плен два немецких «языка», и описаны эмоции во время известия о Победе. Вот несколько фрагментов из этих воспоминаний.
«О друзьях (разведчиках)»
Шла зима памятного 1945 года, Советская Армия, прорвав оборону в районе Сандомира (плацдарм в Польше) наносила удар за ударом по гитлеровским полчищам…
Война перекинулась на земли фашистской Германии. Население, напуганное гитлеровской пропагандой, уходило вглубь территории, в крупные города Бреслау, Берлин, Дрезден. Под ударами наших войск гитлеровцы откатывались к городу Бреслау, крупному промышленному центру Германии. Второй по величине после Берлина город ожесточенно сопротивлялся. Совинформбюро сообщило радостную весть о том, что 2 мая 1945 года наши войска водрузили знамя Победы над Рейхстагом.
Какое облегчение почувствовал каждый воин, узнав о такой всемирно исторической победе наших войск на берлинском направлении. Однако Бреслау переживал блокаду. Город чувствовал недостаток во всем: в продовольствии, в боеприпасах и в медикаментах. Снабжение производилось только с воздуха, так как другие пути были отрезаны нашими войсками. Но и самолетам был противопоставлен заградогонь нашей зенитной артиллерии. Многие фашистские стервятники  нашли себе могилу у стен Бреслау.
Настроение у разведчиков было бодрое, некоторые уже напевали «Катюшу» и «Темную ночь». Однако бои, хоть и местного значения, все же продолжались.
Командованию нужен было новый «язык». Нужно было знать все о блокированном городе. И вот разведчики снова выбирают место для поиска. Наконец место для поиска было выбрано в районе мельницы. Дождавшись темноты, разведчики вышли на нейтралку (так выражались фронтовики о нейтральной полосе). Саперы сделали проходы в обоих передних краях. Группы прикрытия оседлали траншею. Захватгруппа обошла огневую точку с тыла, сняв пулеметчика, разведчики блокировали землянку. И не трудно догадаться, что поиск прошел блестяще. Однако нужно еще бесшумно уйти восвояси.
Вот группа захвата вышла с «ценным грузом» на нейтралку. За ней вышли и группы прикрытия. Все обошлось без шума и потерь. Зато немного спустя, когда немецкие автоматчики заметили брешь в своей обороне, досталось нейтралке от немецких мин и снарядов, но разведчиков в этом районе и след простыл.
За этот поиск наш взвод был удостоен фронтового Дома отдыха. Это не то, что где-нибудь на даче в глубоком тылу, а в прифронтовой полосе. В стенах этого фронтового дома отдыха нас и застала капитуляция Бреславской группировки.
Произошло это ранним утром 7 мая 1945 года. Разбудила нас невероятная канонада, доносящаяся с переднего края. Это салютировали войска обеих сторон, предвещая конец кровопролитной бойне. Через два дня наступил такой день, который и поныне называется праздником Победы.
Разве можно описать ту радость, которую испытали воины в эти первые дни после войны!
Хочется пожелать молодым воинам, охраняющим мир и безопасность нашей любимой Родины, чтобы они были такими же смелыми и выносливыми, как воины-разведчики, покрывшие себя неувядаемой славой в годы Великой Отечественной войны.
Бывший разведчик, участник боевых действий, инвалид ВОВ III группы, Майстренко Андрей Никитович.

А вот несколько историй о бабушках, дедушках и прадедушках студентов МГЛУ.


Даша Галиченко


Мою бабушку зовут Юлия Даниловна Молчанова. Она родилась 7 мая 1924 года в Новоанинске, в Волгоградской области. Соответственно, когда началась война, ей было 17 лет. По рассказам мамы, бабушка сразу пошла записываться на войну, сказав, что ей 18. Ее взяли. Всю войну она проработала в обозе вместе с группой таких же девушек (они приносили солдатам амуницию, обмундирование). Она не участвовала в военных действиях, но шла вместе с действующей армией на запад.
Обоз попадал под обстрел несколько раз. Она была контужена, один раз на ходу выпрыгивала из машины и порвала мениск. И до конца жизни ее беспокоило колено.
Вместе с армией она дошла до Будапешта, когда им сообщили в 1945 году, что война закончилась. Однако бабушка не вернулась домой. Она осталась в Киеве с мужем, с которым познакомилась во время войны. Там она прожила примерно два года. Позже переехала в Североморск.

Олег Куруклис

Мой прадед Куруклис Николай Леонидович – кавалер ордена «Славы» III степени и ордена «Боевого Красного знамени» на войне был разведчиком.
Весной 1944 года их разведгруппа получила задание взять пленного «языка» с передовой линии фронта. Ночью, перейдя минные поля и заграждения, разведчики незаметно проникли в передовой рубеж немецкой обороны и разошлись по ходам сообщения в поисках «языка». Траншеи были пусты. Мой прадед ворвался в блиндаж, решив, что он тоже брошен немцами. И тут он почувствовал, как его волосы на голове подняли шапку. Блиндаж был полон вооруженных «до зубов» румынских солдат и офицеров. Не потеряв самообладания, выдернув кольцо гранаты и зажав чеку, разведчик на чистом немецком языке объяснил им, что блиндаж окружен русскими и заставил сложить оружие. Подоспевшие разведчики окончательно обезоружили и доставили в штаб пленных.
Разведка дала ценную информацию, сохранившую жизнь многим воинам наступающих частей.
В апреле 1945 года прадед был тяжело ранен в разведке. Истекая кровью, опираясь на нож, с обездвиженными ногами он один из всей группы оставшийся в живых, так как фашисты приняли его за убитого, чудом выполз в расположение наших войск. Полтора года лечился в госпиталях. Умер прадед 26 августа 1975 года.
Вечная ему память.

Алина Прокопенко

Каждый год моя семья принимает участие в ежегодном мероприятии, которое проводится 9 мая, «Бессмертный полк». Это еще один повод вспомнить подвиги наших предков и выразить благодарность за мирное небо над головой. Трое моих прадедушек были участниками этого события и всегда будут героями для меня. Сегодня я расскажу про двоих из них.  

Николай Николаевич Карашов (9 июня 1914 - 14 июня 1997)

До Великой Отечественной войны прадед принимал участие в Советско-финляндской войне; ушел на войну помощником машиниста, был ранен снайпером в руку. Тогда он долго пролежал, притворившись убитым, потому что знал, что в этой зоне работает снайпер. После этого случая попал в госпиталь, а тем временем война закончилась. Ему было на момент призыва 25 лет.
В 1942 г. вновь призван на войну, но уже Великую Отечественную.
При угрозе прорыва Волховского фронта в г. Вологда была объявлена мобилизация и на фронт с железной дороги были сняты рабочие. Прадед попал в особый лыжный батальон. На одном из переходов под Чудово (Новгородская области) попал под бомбежку. Был сильно контужен, лечился в госпитале в Кировской области. После приказа Сталина вернуть железнодорожников к работе был направлен в железнодорожную колонну, которая обслуживала войска на Орловско-Курской дуге. Прямым попаданием бомбы в паровоз, на котором он работал машинистом, прадедушку ошпарило кипятком. К счастью, бригада спасла его. Затем его поместили в госпиталь. После лечения был направлен в 1944 году в Локомотивное депо Вологда для продолжения работы машинистом.
Награды: Орден Отечественной войны 2 степени, Медаль «За трудовую доблесть».

Рядовой Александр Андреевич Пуховиков
(5 августа 1910 – 13 декабря 1991)
Мой прадед был призван сразу, как началась война в 1941 году в возрасте 30 лет, оставив жену Нину Антоновну и двоих детей 6 и 4 лет. Воевал на передовой связистом. В конце 1943 года был ранен и лечился в госпитале, затем был комиссован (призван негодным для продолжения военных действий). Был участником освобождения Украины от немецко-фашистских захватчиков. Его ранило в руку и ногу, повредил сухожилие. Вернулся домой в 1944 году.
Дивизия, с которой прадед воевал до конца января 1944-го, формировалась в деревне Торопово Череповецкого района. У него всегда была с собой фотография жены и детьми. Бабушка вспоминает, как ее отец рассказывал: «Как только идем в бой, так фотография в руку - и разливается громкое «За родину! За Сталина! Вперед!». Фотография давала мне силы и избавляла от лишнего страха. Понимал, что защищаю свою семью. Я воевал, чтобы враги не уничтожили их».
Однажды прадед рассказал такую историю.
«Сначала нас было трое связистов, одного убили. Мы остались вдвоем - Артемьев и я. Товарищ и говорит: «Сашка, с тобой в разведку я хоть куда пойду». Когда отвоевывали города, на пути встречались магазины с оставленной выручкой. Многие брали деньги и товары и отправляли своим родным».
Прадед рассказывал, что однажды и его товарищ деньги пачками набирал, чтобы семье своей отправить, а сумка полевая. Он ему и говорит, мол, сейчас в бой, куда ты с этими деньгами, ведь мы на передовой. И в этом бою друг с этими деньгами и погиб.
«Когда немцы атакуют, нужно быстро сматывать связную линию. Если успеешь запрыгнуть на машину вовремя, значит, успеешь выжить. А как запрыгнешь, так слышишь, как давят еще живых людей на машинах, тех, кто не успел».
Перед боем разматывали линию, связывающую передовую с командным пунктом. Главная задача - протянуть эту линию. Бросать имущество на поле боя было категорически нельзя, поэтому всегда линию связи сматывали.
Награды: Медаль «За боевые заслуги», Орден «Отечественной войны».  

Илья Родин

Горский Виталий Павлович (18 марта 1926 — 07 октября 1999)


Я хочу рассказать о моем прадеде по маминой линии, участнике Великой Отечественной войны Горском Виталии Павловиче.Война застала моего прадеда в Крыму, когда ему было 15 лет. Тогда они проживали в городе Армянске, но на момент начала боевых действий прадед находился в Керчи. Ему удалось попасть на военный корабль, который направлялся в Грузию. В Поти его арестовали и он попал в тюрьму за то, что самовольно прервал учебу в техникуме.Вскоре его освободили, и после нескольких месяцев подготовки в школе радистов попал на фронт в составе 165-го отдельного батальона связи 86-й гвардейской стрелковой дивизии.
Свой путь вместе с дивизией он начал в городе Крымске. За несколько месяцев был освобожден Мелитополь. Следующим серьезным шагам было форсирование Днепра и освобождение Николаева.
Из воспоминаний прадеда: «Десант был небольшой, не более пятидесяти человек, почти все погибли, но задачу выполнили, и мы по уцелувшему мосту, нагруженные имуществом связи, перешли реку Буг. Николаев был взят 28 марта 1943 года. Дивизии за взятие города было присвоено звание «86-я гвардейская стрелковая Николаевская Краснознаменная».
Следующим шагом было взятие Одессы. Из воспоминаний: «Часть дивизии была отправлена в обход мин по лиманам. Вода в лиманах была ледяная. На моих глазах утонул связист, ехавший на коне. Солдатам выдали водку, но и она не помогала. Эта операция стоила многих жизней, но дорога к Одессе была открыта».
Ключевым моментом для моего прадеда было форсирование Днестра рядом с Кишеневом. Несколько недель без провизии и поддержки они обеспечивали связь командованию. При очередной попытке форсировать реку прадед был ранен в лицо, ноги и грудь, а осколок в груди так и остался с ним до конца жизни.
Через несколько дней за личные заслуги при форсировании Днестра был награжден Орденом Славы третьей степени.
Вернувшись в ряды Красной Армии, через пару месяцев он продолжил наступление в Румынии. В январе 1945 года принял участие в освобождении Будапешта, а после этого - в освобождении Праги. Там он и встретил окончание войны.

Ирина Цыркина

Отец моей бабушки прошел всю Великую Отечественную войну. Его звали Алёшин Иван Федорович. Он был сапером 1-й роты 919-го отдельного саперного батальона гвардейской армии 4-го Украинского фронта. Он ушел на фронт в декабре 1941 г. и вернулся осенью 1945-го. Был ранен в битве на р. Одер в Германии. После Германии был направлен на Восток, где воевал с японцами.



В наградном листе моего прадедушки говорится о его подвигах. Например, он выполнял боевое задание по проделыванию проходов в минных минных полях и под огнем противника снял 15 противотанковых мин. Также участвовал в установлении минного поля, установил 50 противотанковых мин. Неоднократно работал на других участках минирования, разминирования и траншейном оборудовании переднего края.

И напоследок отзыв первокурсниц будущих переводчиков-украинистов о нашей встрече

1 октября в Центре украинистики МГЛУ состоялся открытый урок, на который Ассоль Алексеевна радушно пригласила нас, переводчиков первого курса, готовящихся изучать могучий украинский язык.
Звездами урока стали студенты-политологи четвертого курса, знакомые нам по предыдущей с ними встрече, которую, скорее, стоит назвать уютными посиделками с чаем и печеньем. Однако в этот раз сладости были брошены пылиться в шкафчик, ведь тема, затронутая на открытом уроке, требовала пристального внимания присутствующих. Политологи поведали нам о своих родственниках-ветеранах, подготовив подробные и интересные рассказы. И сделали старшекурсники это, конечно же, на мелодичном, но нам пока не совсем понятном украинском языке.
С первого взгляда может ошибочно показаться, что этот родственный русскому язык и учить нечего, слова же все похожи! Но мы на личном опыте убедились, что без переводчика нам не обойтись; чего стоит одно слово «окрiп», которое никакого отношения к специям не имеет и значит «кипяток». А таких слов в украинском – не счесть. Слава богу, наши старшие коллеги по цеху помогали нам всеми силами, переводя для нас, «птенцов гнезда украинского», целые доклады.
Если говорить кратко, открытый урок, по нашему мнению, вышел познавательным и полезным. Мы в очередной раз убедились, что перспектива изучать украинский – не такая мрачная, как изначально казалось. За это Ассоль Алексеевне и политологам огромное спасибо :)




«Мої родичі — ветерани Великої Вітчизняної війни»

Першого жовтня в Центрі україністики пройшов відкритий урок на тему «Мої родичі — ветерани Великої Вітчизняної війни».
На цю зустріч були запрошені викладачі мов країн СНД і близького зарубіжжя, а також студентки першого курсу факультету перекладу, які почнуть вивчати українську з другого семестру.
До цього уроку студентам було завдано розпитати своїх родичів — очевидців і учасників подій Великої Вітчизняної, принести, по можливості, фотографії або зробити презентації. Інформацію можна було підготувати двома мовами — російською або українською.
Усі студенти з великим інтересом підійшли до цього, як виявилося, творчого завдання. На практичному занятті кожен розповів все, що йому вдалося дізнатися про своїх прадідусів і прабабусь, більшості з яких вже, на жаль, немає в живих.
Студенти зізналися, що дізналися багато нового і цікавого про своїх предків і з задоволенням поділилися історіями з нами.
Ініціатором такого уроку стала викладач української мови А. О. Овсянникова. І дата проведення уроку була обрана не випадково. Саме 1 жовтня виповнилося б 94 роки її дідові — Майстренкові Андрію Микитовичу (1.10.1925 — 9.12.2013), ветерану Великої Вітчизняної війни, нагородженого Орденом Великої Вітчизняної війни та Орден Червоної Зірки, не враховуючи численних медалей.
Якось перебираючи старі блокноти були знайдені кілька листків зі шкільного зошита з двома невеликими розповідями про те, як були взяті в полон два німецьких «язики», та описані емоції під час звістки про Перемогу.
Ось кілька фрагментів з цих спогадів.
«Про друзів (розвідників)»
Ішла зима пам'ятного 1945 року. Радянська Армія, прорвавши оборону в районі Сандомира (плацдарм у Польщі), наносила удар за ударом по гітлерівським полчищам…
Війна перекинулася на землі фашистської Німеччини. Населення, налякане гітлерівською пропагандою, йшло вглиб території, у великі міста Бреслау, Берлін, Дрезден. Під ударами наших військ, гітлерівці відкочувалися до міста Бреслау, великого промислового центру Німеччини. Друге за величиною після Берліна місто запекло пручалося.
Совінформбюро повідомило радісну звістку про те, що 2 травня 1945 року наші війська вставили Прапор Перемоги над Рейхстагом.
Яке полегшення відчув кожен воїн, дізнавшись про таку всесвітньо історичну перемогу наших військ на Берлінському напрямку. Однак Бреслау переживав блокаду. Місто відчувало нестачу у всьому: у продовольстві, в боєприпасах і в медикаментах. Постачання проводилося тільки з повітря, бо інші шляхи були відрізані нашими військами. Але і літакам був протиставлений заградвогонь нашої зенітної артилерії. Багато фашистських стерв'ятників знайшли собі могилу біля стін Бреслау.
Настрій у розвідників був бадьорий, деякі вже наспівували "Катюшу» і "Темну ніч". Однак бої, хоч і місцевого значення, все ж тривали.
Командуванню потрібен був новий "язик". Потрібно було знати все про блоковане місто. І ось розвідники знову вибирають місце для пошуку. Нарешті місце для пошуку було обрано в районі млина. Дочекавшись темряви, розвідники вийшли на нейтралку (так називали фронтовики нейтральну смугу). Сапери зробили проходи в обох передніх краях. Групи прикриття осідлали траншею. Група захоплення обійшла вогневу точку з тилу, знявши кулеметника, розвідники блокували землянку. І не важко здогадатися, що пошук пройшов блискуче. Однак потрібно ще безшумно забратися звідти.
Ось група захоплення вийшла з «цінним вантажем» на нейтралку. За нею вийшли і групи прикриття. Все обійшлося без шуму і втрат. Зате трохи згодом, коли німецькі автоматники помітили пролом у своїй обороні, дісталося нейтралці від німецьких мін і снарядів, але розвідників в цьому районі і слід прохолов.
За цей пошук наш взвод був удостоєний фронтового будинку відпочинку. Це не те, що десь на дачі в глибокому тилу, а в прифронтовій смузі. У стінах цього фронтового будинку відпочинку нас і застала капітуляція Бреславського угруповання.
Сталося це рано вранці 7 травня 1945 року. Розбудила нас неймовірна канонада, що доносилася з переднього краю. Це салютували війська обох сторін, віщуючи кінець кровопролитної бійні. За два дні настав такий день, який і понині називається святом Перемоги.
Хіба можна описати ту радість, яку зазнали воїни в ці перші дні після війни!
Хочеться побажати молодим воїнам, що охороняють мир і безпеку нашої улюбленої Батьківщини, щоб вони були такими ж сміливими і витривалими, як воїни-розвідники, що покрили себе невмирущою славою в роки Великої Вітчизняної війни.
Колишній розвідник, учасник бойових дій, інвалід ВВВ III групи, Майстренко Андрій Микитович.

А ось кілька історій про бабусь, дідусів і прадідусів студентів МДЛУ.


Дарина Галіченко

Мою бабусю звати Юлія Данилівна Молчанова. Вона народилася 7 травня 1924 року в Новоанінську, у Волгоградській області. Коли почалася війна, їй було 17 років. За розповідями мами, бабуся відразу пішла записуватись на війну, сказавши, що їй 18. Її взяли. Всю війну вона пропрацювала в обозі разом з групою таких же дівчат (вони приносили солдатам амуніцію, обмундирування). Вона не брала участь у воєнних діях, але йшла разом із діючою армією на захід.
Обоз потрапляв під обстріл кілька разів. Бабуся була контужена, одного разу на ходу вистрибувала з машини і порвала меніск. І до кінця життя її непокоїло коліно.
Разом з армією бабуся дійшла до Будапешта, коли повідомили в 1945 році, що війна закінчилася. Однак вона не повернулася додому. а залишилася в Києві з чоловіком, з яким познайомилася під час війни. Там вона прожила приблизно два роки. Мені мама розповіла, що бабуся так і не побралася з ним. Пізніше переїхала до Сєвєроморська.

Олег Курукліс

Мій прадід Курукліс Микола Леонцідович - кавалер ордена «Слави» III ступеня та ордена «Бойового Червоного прапора» на війні був розвідником.
Навесні 1944 року їхня розвідгрупа отримала завдання взяти полоненого з передової лінії фронту. Вночі, перейшовши мінні поля і загородження, розвідники непомітно проникли в передовий рубіж німецької оборони і розійшлися по ходах сполучення. Траншеї були спорожнілими. Мій прадід увірвався в бліндаж, вирішивши, що він теж кинутий німцями. І тут він відчув, як його волосся на голові стало дибки. Бліндаж був заповнений озброєними «до зубів» румунськими солдатами та офіцерами.
Не втративши самовладання, висмикнувши кільце гранати і затиснувши чеку, розвідник чистою німецькою мовою пояснив їм, що бліндаж оточений і змусив скласти зброю. Підоспілі розвідники остаточно обеззброїли і доставили у штаб полонених.
Розвідка надала цінну інформацію, що зберегла життя багатьом воїнам наступаючих частин.
У квітні 1945 року прадід був важко поранений у розвідці. Стікаючи кров'ю, спираючись на ніж, з нерухомими ногами він один з усієї групи залишився в живих, бо фашисти прийняли його за вбитого, дивом виповз у розташування наших військ. Півтора роки лікувався у шпиталі. Помер прадід 26 серпня 1975 року.
Вічна йому пам'ять.

Аліна Прокопенко

Щороку моя сім'я бере участь у заході, що проходить 9 травня, «Безсмертний полк». Це ще один привід згадати подвиги наших пращурів і висловити подяку за мирне небо над головою. Троє моїх прадідусів були учасниками цієї події і завжди будуть героями для мене. Сьогодні я розповім про двох із них.

Микола Миколайович Карашов (9 червня 1914 - 14 червня 1997)

До Великої Вітчизняної війни прадід брав участь у Радянсько-фінській війні; пішов на війну помічником машиніста, був поранений снайпером в руку. Тоді він пролежав тривалий час, вдаючи, що вбитий, оскільки знав, що в цій зоні працює снайпер. Після того випадка потрапив до шпиталю, а тим часом війна закінчилася. Йому було на момент призову 25 років.
У 1942-му знову призваний на війну, але вже Велику Вітчизняну.
При загрозі прориву Волховського фронту у м. Вологда була оголошена мобілізація і з залізниці були зняті робітники. Прадід потрапив в особливий лижний батальйон. На одному з переходів під Чудово потрапив під бомбардування. Був сильно контужений, лікувався в шпиталі в Кіровській області. Після наказу Сталіна повернути залізничників до роботи був направлений до залізничної колони, яка обслуговувала війська на Орловсько-Курській дузі. Прямим попаданням бомби в паровоз, на якому він працював машиністом, прадіда обшпарило окропом. На щастя, бригада врятувала його. Потім його помістили у шпиталь. Після лікування був направлений у 1944 році в Локомотивне депо м. Вологди для продовження роботи машиністом.
Нагороди: Орден Вітчизняної війни 2 ступеня, Медаль «За трудову доблесть».

Рядовий Олександр Андрійович Пуховиков
(5 серпня 1910 – 13 грудня 1991)

Мій прадід був призваний відразу, як почалася війна в 1941 році у віці 30 років, залишивши дружину Ніну Антонівну і двох дітей 6 і 4 років. Воював на передовій зв'язківцем. Наприкінці 1943 року був поранений і лікувався в госпіталі, потім був комісований (признаний непридатним для продовження військових дій). Був учасником визволення України від німецько-фашистських загарбників. Його поранило в руку і ногу, пошкодило сухожилля. Повернувся додому в 1944 році.
Дивізія, з якою прадід воював до кінця січня 1944-го, формувалася в селі Торопове Череповецького району. У нього завжди була з собою світлина дружини с дітьми. Бабуся згадує, як її батько розповідав: «Тільки-но йдемо в бій, фотографія в руку - і розливається гучне «За Батьківщину! За Сталіна! Вперед!". Фотографія давала мені сили і позбавляла зайвого страху. Розумів, що захищаю свою сім'ю. Я воював, щоб вороги не знищили їх».
Одного разу прадід розповів таку історію.
«Спочатку нас було троє зв'язківців, одного вбили. Ми залишилися удвох - Артем'єв і я. Товариш і каже: "Сашко, з тобою в розвідку я хоч куди піду". Коли відвойовували міста, на шляху зустрічалися магазини із залишеною виручкою. Багато хто брав гроші і товари і відправляв своїм рідним».
Прадід розповідав, що одного разу і його товариш гроші пачками набирав, щоб родині своїй відправити, а сумка польова. Він йому і каже, мовляв, зараз в бій, куди ти з цими грошима, адже ми на передовій. І в цьому бою він із цими грошима і загинув.
«Коли німці атакують, потрібно швидко змотувати зв'язкову лінію. Якщо встигнеш застрибнути на машину вчасно, значить, встигнеш вижити. А як застрибнеш, так чуєш, як чавлять ще живих людей машинами, тих, хто не встиг».
Перед боєм завжди розмотували дроти лінії зв’язку між передовою та командним пунктом. Головне завдання - протягнути цю лінію. В після - кидати майно на полі бою було категорично не можна, тому завжди лінію зв'язку змотували.
Нагороди: Медаль «За бойові заслуги», Орден «Вітчизняної війни».


Ілля Родін

Горський Віталій Павлович (18 березня 1926 — 07 жовтня 1999)
Я хочу розповісти про мого прадіда по маминій лінії, учасника Великої Вітчизняної війни Горського Віталія Павловича.
Війна наздогнала мого прадіда в Криму, коли йому було 15 років. На той момент він разом із сім’єю проживав у місті Армянську, але на момент початку бойових дій знаходився у Керчі. Йому вдалося потрапити на військовий корабель, який прямував до Грузії. У Поті його заарештували, і він потрапив до в'язниці через те, що самовільно перервав навчання в технікумі.
Незабаром прадіда звільнили, і після кількох місяців підготовки в школі радистів він потрапив на фронт у складі 165-го окремого батальйону зв'язку 86-ї гвардійської стрілецької дивізії.
Свій шлях разом із дивізією він почав у місті Кримську. За кілька місяців був звільнений Мелітополь. Наступним серйозним кроком було форсування Дніпра і звільнення Миколаєва.
Зі спогадів: «Десант був невеликий, не більше п'ятдесяти чоловік, які майже всі загинули, але завдання виконали, і ми по вцілілому мосту, навантажені майном зв'язку перейшли річку Буг. Миколаїв був узятий 28 березня 1943 року. Дивізії за взяття міста було присвоєно звання «86-та гвардійська стрілецька Червонопрапорна Миколаївська».
Наступним кроком було взяття Одеси.
Зі спогадів: «Частина дивізії була відправлена в обхід мін по лиманах. Вода в лиманах була крижана. На моїх очах потонув зв'язківець, що їхав на коні. Солдатам видали горілку, але і вона не допомагала. Ця операція коштувала багатьох життів, але дорога до Одеси була відкрита».
Ключовим моментом для мого прадіда було форсування Дністра неподалік Кишенева. Кілька тижнів без провізії і підтримки вони забезпечували зв'язок командуванню. При черговій спробі форсувати річку прадід був поранений в обличчя, ноги і груди, а осколок в грудях так і залишилася з ним до кінця життя. За кілька днів за особисті заслуги при форсуванні Дністра прадід був нагороджений Орденом Слави третього ступеня.
Повернувшись до лав Червоної Армії за пару місяців, він продовжив наступ у Румунії. У січні 1945 він взяв участь у звільненні Будапешта, а після цього - у звільненні Праги. Там він і зустрів Перемогу.

Ірина Циркіна

Батько моєї бабусі пройшов усю Велику Вітчизняну війну. Його звали Альошин Іван Федорович. Він був сапером 1-ї роти 919-го окремого саперного батальйону гвардійської армії 4-го Українського фронту. Він пішов на фронт у грудні 1941 р. і повернувся восени 1945-го. Був поранений у битві на р. Одер у Німеччині. Після Німеччини був направлений на Схід, де воював з японцями.
У нагородному листі мого прадідуся йдеться про його подвиги. Наприклад, він виконував бойове завдання з пророблення проходів у мінних полях і під вогнем противника зняв 15 протитанкових мін. Також брав участь у встановленні мінного поля, встановив 50 протитанкових мін. Неодноразово працював на інших ділянках мінування, розмінування і траншейному обладнанні переднього краю.



Возврат к списку

Система Orphus